РОЗДІЛ 7.1. Приклади Туреччини, Колумбії та інших країн

Мілітаризм і патріархальнісь мають особливо глибоке коріння в турецькій культурі. Будь-яка спроба поставити під сумнів мілітаризм нарікається “зрадою”. Мало хто вбачав проблему в чоловічому пануванні над жінками, широко поширеною була практика фізичного насильства стосовно підлеглих, в'язнів і всередині сім'ї. Мирна спільнота Сан-Хосе де Апартадо знаходиться в районі Урбани, Колумбія, де часто трапляються збройні конфлікти між партизанами (Революційними збройними силами Колумбії - FARC), урядовими військами та парамілітарними угруповуваннями. Це той район, де для усунення лідерів та активістів використовувались терор, вбивства та залякування.

Туреччина: розвиток ненасильницької культури

Гілал Демір і Фелда Улкер (Hilal Demir, Ferda Ülker)

Мілітаризм і патріархальнісь мають особливо глибоке коріння в турецькій культурі. На сьогодні причина війни у південно-східному напрамку полягає в етнічній дискримінації курдів, хоч офіційною версією є “війна проти тероризму”. Будь-яка спроба поставити під сумнів мілітаризм нарікається “зрадою”.

Верства, яку війна зачіпає найбільше, складається переважно з жінок, дітей та людей похилого віку, а також релігійної, етнічної та політичної меншості. Турецьке суспільство настільки просякнуте насильством, що якийсь альтернативний шлях здавався немислимим, навіть серед тих, хто зазвичай піддають сумнівам суспільну ієрархію та проповідують волю та рівність. Вплив армії можна оцінити з наступних прикладів:

• Тільки після служби в армії юнак вважався “справжнім чоловіком”. • Рада національної безпеки разом з керівниками штабів аж до 1997-го року запобігала тому, щоб переможці на виборах могли сформувати уряд (“постмодерністська змова”). • Економічна міць: компанія з фінансування турецької армії OYAK є однією з найбільших інвесторів в економіку Туреччини. • Соціологічні опитування вказують на те, що армія є установою, якій довіряє найбільше людей.

У 1923-у році, після колапсу Отоманської Імперії, армія під проводом Мустафи Кемаля заснувала Турецьку республіку. Принципи Кемаля залишалися фундаментальними для держави, і були відображені в кримінальному кодексі, у підтримці могутньої армії, у вірі в “неподільність нації”. Це потягнуло за собою репресивну позицію. Мало хто вбачав проблему в чоловічому пануванні над жінками, широко поширеною була практика фізичного насильства стосовно підлеглих, в'язнів і всередині сім'ї.

Перші паростки

Термін “ненасилля” вперше було використано у 1992-у році у формулюванні принципів Ізмірської асоціації противників війни (IWRA). Всередині асоціації ненасилля завжди служило темою суперечок, зокрема: як втілити на практиці ненасильницьке життя в культурі, побудованій на насиллі?

Ми спочатку використали навчання ненасиллю для підготовки до сценаріїв відвідин тюрми, коли одного з членів групи, Омана Мурата Ульке, було ув'язнено за протести, які виражали його переконання. Напочатку ніхто ззовні не наближався до нас для обговорення ненасилля. Однак тепер люди зацікавились, незважаючи на те, що Асоціяція противників війни розпалась у 2001-у через моральну зношеність учасників.

Відданість IWRA ненасиллю різко виокремлювала нас серед інших груп лівого спрямування, які не сприймали наші зусилля серйозно і вважали ненасильство слабким та малоефективним. Ми переважно брали участь в антимілітарістських, анархістських та феміністських заходах. Напевне з найбільшим ентузіазмом ненасилля сприйняли леcбійський, гомосексуальний, бі- та транссексуальний (LGBT) рух, який тільки-но формувався й обрав ненасильницькі методи.

Серед політичних спільників, найбільш ефективною виявилася взаємодія з жіночими організаціями. Коли ми тільки-но починали, то сформували феміністську антимілітаристську групу жінок під назвою “Антимілітаристські феміністки”, намагаючись таким чином долучити інші жіночі групи.

Незважаючи на деяке розчарування спочатку, нам вдалося знайти багато незалежних жінок і розпочати навчання з жіночою організацією. Ця зміна настроїв була пов'язана зі трансформаціями всередині жіночого руху, зокрема: бажанням робити речі на власний лад замість традиційної лівої спрямованості.

Поставити під сумнів насилля стало основним пріоритетом для жінок, і ненасилля схоже приносило свої результати. Чим більше жінок починало вбачати в цьому джерело особистого зміцніння, тим сильнішими ставали наші зв'язки з жіноцтвом та жіночими групами.

Найближчою нам політичною групою був рух свободи совісті, оскільки він був побудований зусиллями активістів, які пропагували ненасилля. Хоч наша співпраця продовжується у вигляді особистісного членства в русі, на наше переконання це робить обговорення ненасилля менш ефективним.

Хоч більшість турецьких прихильників руху свободи совісті є цілковитими противниками призову в армію (тобто вони проти як військової служби, так і будь-яких цивільних замінників), ставлення руху до насилля є іноді двозначним, особливо через застосування поляття свободи совісті і для курдського руху та лівих угруповань.

Ізмірська ініціатива навчання ненасиллю

Ізмірська ініціатива навчання ненасиллю (INTI) була спершу створена як частина IWRA з додатковою допомогою від інших. Наша робота користувалась підтримкою та якісно покращувалась завдяки співпраці з німецькими інструкторами, зокрема: курсам навчання в Курве Вустров у Німеччині, інтернаціональним курсам для інструкторів у Фоці, Турція, у квітні 1996-го, і супроводу двох німецьких інструкторів, які жили в Ізмірі 1998-го по 2001-ий рік.

Хоч IWRA закрилася в грудні 2001-го року, інструкторська ініціатива все ж продовжила своє існування, організовуючи робочі семінари в Ізмірі та інших місцях, куди нас запрошували, включаючи Диярбакир, південносхідний кризовий регіон. На сьогодні, переважно на добровільних засадах, працюють п'ять інструкторів - чотири жінки та один чоловік - отримуючи тільки відшкодування на подорожі, хоч іноді в нас є досить коштів, щоб оплатити координатора на неповний робочий день. У червні 2006-го року ми розпочали курси підготовки інструкторів з 20-а учасниками з усієї країни.

Ціль INTI полягає у вдосконаленні та встановленні ненасильницьких принципів і структур як альтернатива мілітаризму, націоналізму, звичній ієрархії та патріархальному устрою.

Наші громадські заходи почалися з організації демонстрацій та семінарів з ненасильницького спротиву та свободи совісті, публікування памфлетів (хоч поліція і конфіскувала частину надрукованого з типографій) і пошуку інтернаціональної кооперації.

У навчанні ми працювали з активістами із позапарламентських груп, активістами котрі займаються правами людини, жіночих та LGBT-груп, і з політичними партіями. Крім цього група співпрацювала з Центром прав людини ізмірської Асоціаці адвокатів для виховання адвокатів та поліції щодо питань прав людини. Загалом теми, які розглядалися на наших курсах, включали створення неєрархічних структур для страйків на траві та політичної роботи, консенсусне прийняття рішень, обговорення мілітаристських структур у суспільстві (починаючи з сім'ї) та ненасильницькі альтернативи.

Особисте поводження та дії учасників завжди є базовим і основним пунктом наших семінарів. На них ми займаємось теоретичним аналізом та практичним досвідом ненасилля та ненасильницьких акцій (починаючи з Генрі Девіда Торо та Могандасом Ґанді і закінчуючи сучасними прикладами). Розглядаємо також анархічні підходи до ненасилля, “Театр пригноблених” Августу Боала, стратегії ненасилля Джина Шарпа.

У нашій групі переконані, що можна усунути будь-яку форму нерівності, дескримінації і таким чином - насилля, і розвинути ненасильницькі дії та методи заради соціальних та політичних змін. Тому, дотримуючись принципу, що “ненасилля не є метою, якої слід досягнути у майбутньому, а - сам спосіб досягнення цієї мети”, наша група почала критично оцінювати будь-яку щоденну практику, яка може здаватися на перший погляд “нейтральною”. Уже більш як десятиліття наша група навчається, практикує і навчає інших ненасильницьким засобам і методам, ставленню до життя, яке ми тепер сприймаємо як принципи.

Спочатку ми пропонуємо ознайомчу одноденну лекцію для різноманітних організацій та окремих активістів, на порядку денному чиїх стоїть критичне ставлення до насилля. Потім ми пропонуємо тематичні курси на певні теми, запропоновані групами залежно від їхніх потреб; вони включають такі теми, як упередження (забобони), вирішення конфліктів, комунікація (спілкування) і сексизм.

Нарешті ми можемо запропонувати тижневий інтенсивний “курс для інструкторів” з особами, які взяли участь у перших двох навчальних курсах і хочуть стати інструкторами; це було зровлено у відповідь на зріст попиту щодо такого модуля. З 2002-го року ми провели першу та другу частину навчання різноманітних груп - працюючи з жінками, спільнотою LGBT, групами захисту прав людини, екологічними групами, захисту миру й антимілітаристськими групами в Ізмірі, Анкарі, Анталії, Адані та Діярбакірі.

Особи, які взяли участь у наших перших двох курсах навчання і хотіли стати інструкторами, вже критично починали ставитися до насилля і намагалися інтегрувати ненасильницькі методи в своїх закладах та індивідуальній практиці. Проте вони відчували, що їм бракує інформації та досвіду “ненасильницьких акцій”. Наприклад, у Діябакірі ми розпізнали потребу навчитися розробляти ненасильницькі рішення для фундаментальних дій (як от вбивство “з почуття честі”, насильство супроти жінок тощо). Учасники потребували підсилення своєї роботи та вдосконалення здатності використовувати ненасилля для пропонування нових рішень поточних проблем.

Ми знаємо, що неможливо охопити всі принципи ненасилля протягом тижневого курсу навчання. Одним з рішень, яке ми найшли, було - продовжити діалог і знаходити можливості для подальших зустрічей для нагляду та зворотнього зв'язку. Більше того, під час нашого третього курсу ми плануємо створити мережу інструкторів з усієї Туреччини і встановити принципи комунікацій в таких мережах. Такий підхід “мереж інструкторів” забезпечить тривалість нашого діалогу і дозволить інструкторам ділитися знаннями та досвідом і спільно поширити ненасильницьке навчання як на локальному, так і на національному рівні.

Наші цілі

Нашою ціллю є покращення та укріплення культури демократії та прав людини шляхом ознайомлення з концепцією ненасилля, піддати сумніву насильницьку культуру (як має мілітаристський і патріархальний характер у Турції) для того, щоб посіяти зерна культури ненасилля і збудити усвідомлення дискримінації та боротися з нею в усіх проявах життя. Курси для інструкторів дозволять останнім працювати в цьому напрямку, здобуваючи практичний досвід та покращуючи здатність координувати власну навчальну групу.

Ненасильницькі кампанії

Розглядаючи приклади ненасильницьких кампаній у Турції, ми можемо сказати, що ці заходи не були організовані цілком ненасильницьким способом. Хоч ненасилля і було одним з фундаментальних принципів, деяким організаціям бракувало якості по-справжньому ненасильницької дії, як от підготовка до подіїз використанням навчання ненасиллю. Однією з найдовших кампаній у цьому сенсі був Фестиваль Мілітуризму (саме так – Мілітуризму – прим. перекладача).

Цей фестиваль проводився щорічно 15-го травня (Інтернаціональний день свободи совісті) і складався з відвідин видатних мілітарістських символів у різних містах, організації альтернативних подій і демонстрація незгоди згідно принципів свободи совісті.

Іншою була кампанія “Ми дивимося їй у вічі” (We Are Facing It), чиєю ціллю було - протистояти війні, яка точилася в Турції. Її було розтягнено на цілий рік, де кожна важлива акція відбувалася раз на три місяці. Її ціллю було - запобігти тому, щоб люди ігнорували цю війну, з використанням таких ненасильницьких засобів, як вуличний театр.

Іншою ненасильницькою акцією був “День рису” (Rice Day), проведений в Анкарі, в центрі офіційного адміністрування, зокрема - перед військовими бараками. Ми зібралися там, щоб сказати “ми існуємо, ось ми”. Як антимілітаристи, які кинули виклик соціальним ролям своєю діяльністю, ми використали символ “Дня рису” для зміцнення солідарності групи і виходу з тіні. Окрім названих основних заходів, менші організації та акції мобілізували громадян з метою короткочасних політичних втручань.

Епілог

Хоч нас часто намагалися марґінізувати протягом короткої історії ненасилля в Туреччині, і ми не були настільки ефективними як би нам того хотілось, завдяки зв'язкам з жіночим та LGBT-рухам ми стаємо помітнішими. Цьому допомагає той факт, що обговорення свободи совісті перекинулись на публічну арену. Збільшення попиту різних політичних груп на навчання ненасиллю і ненасильницьким методам в їхніх програмах тільки підтверджує загальну тенденцію.

На турецьку перекладено дві книжки Ауґусту Боаля, і два різні періодичні видання час від часу обговорюють його роботу і “Театр пригноблюваних”. Ми зазвичай використовуємо його методи для навчання ненасиллю, особливо “скульптурний театр” і “одночасну драматургію”; ми також користуємося ними в особистому житті.

Техніка, розроблена Боалем, пропонує прості та креативні відповіді на стереотипні ситуації; наприклад, якщо хтось витріщається на вас як на сексуальний об'єкт, то як щодо покулупатися в себе в носі?

Театр скульптур

У цій методі для дослідження концепцій використовується мова тіла. Учасників просять “виліпити” зі свого тіла (або тіла інших) фігуру, яка би виражала якусь ідею. Потім їх включають у групу для створення групової “скульптури” чи зображення. Так ми намагалися розглянути такі концепції, як “війна” та “мир”, використовуючи жести та положення відносно одне одного тіл учасників для вираження різних складових конфлікту в динамиці війни. Ми також просимо учасників “оживити” групову скульптуру війни, перетворюючи її на вираз миру. Це стимулює веселу та живу атмосферу, в якій можна обговорити перепони, з якими ми стикаємось під час переходу від “війни” до “миру”.

Форумний театр (або "одночасна драматургія")

Однією з метод є відтворення сценарію, в якому щось стається, що ви хочете відвернути чи змінити. Потім ви розігруєте знову, де глядачі можуть перервати його будь-якої миті викриком “замри” та порадити, що якийсь актор міг би робити інакше. Особа, яка зупинила дію може перебрати на себе роль цього персонажа і перевірити свою ідею.

Ми скористалися цією методою з групою з 20-и жінок для відтворення сценарію сексуальних домагань на зупинці автобуса під час подорожі. Учасників спитали: “що вона може зробити, щоб уникнути домагань?” Коли котрась особа пропонує якесь рішення, її запрошують увійти в гру, щоб перевірити ідею. Ми самі практикуємо способи діяти, яких ми навчилися на цих курсах, у повсякденному житіі, а також ділимося цим досвідом з іншими групами та людьми. (Дивіться вправу з “форумного театру' на ст. 137.)

Невидимий театр

Це вистава, виконана на вулицях або ще в якомусь неочікуваному місці замість театру. В Ізмірі хорошим місцем для цього служить паром, особливо в часи пік. Якогось року, 25-го листопада - міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства над жінками - ми розіграли сцену, в якій чоловік погрожував жінці. Решта нашої групи розпорошилася поміж пасажирами і почали обговорення, пояснюючи вкінці короткої подорожі паромом, що чоловік грав тільки роль негідника і насправді був нашим другом, але жінки змушені стикатися з такими ситуаціями щоденно.

Після другого експерименту з невидимим театром ми запросили пасажирів на пресконференцію, яка відбулася потім. Деякі жінки, які її відвідали, схотіли зберегти з нами контакт. Одного разу ми виконали “невидимий спектакль” на тему насилля над дітьми, але по закінченню учасник гри образився на те, що ми змусили його зіграти таку обурливу сцену.

Газетний театр

Ця метода завичай використовується під час вуличних акцій, особливо коли треба зробити медійні заяви чи скласти петицію стосовно порушень прав людини. Це дає можливість првернути увагу людей. Ми створили нашу власну газету, яка виглядала як звичайне турецьке видання, і читали її зі сцени широкому загалу. Ми використовували цю техніку, щоб вказати та звернути увагу публіки на факти повсякденного життя: що далі точиться війна, і незважаючи на те, що медія не торкається цієї теми, ми повинні пам'ятати про це.

Щоб дізнатися більше про “Театр пригноблених” відвідайте http://www.theatreoftheoppressed.org

Виклики та невдачі в роботі з ненасиллям у Південній Кореї

Не так давно корейські соціальні рухи почали використовувати концепцію “ненасильницького способу боротьби”. Проте багато активістів, частково через нашу історію, усе ще сприймають ненасилля погано, як слабку, пасивну форму боротьби без опору.

Протягом більше як 30 років з часів колоніальної окупації, а потім Корейської війни, Південною Кореєю правив авторитарний військовий режим. На прагнення свободи та демократії цей режим відповідав збройним терором, а тому люди самі озброїлись, задумуючись над “насильницьким спротивом”. На сьогодення держава і далі вдається до насилля, особливо супроти активістів, але все більше активістів починають доходити згоди, що існує ненасильницький спосіб боротьби.

У 1980-их вже існували певні форми ненасильницького спротиву, як наприклад студенти, які відмовились служити в армії на північному кордоні, солдати, з викриттям насильства, пережитого ними під час служби, цивільні, які протестували проти допитів, здійснюваних поліцейськими патрулями. Проте концепція ненасилля обмежувалась тільки тим, що була лиш способом протесту.

Тепер прихильники свободи совісті, які протестують проти обов'язкового призову, вважаються першими щирими пацифістами в Кореї, які розглядають ненасилля як життєву філософію. Вони захищають право відмовитись виконувати безглузді накази держави (коли панують націоналізм і мілітаризм) і звертаються до питомого добра в людях, просячи їх переглянути своє ставлення до війська, зборої та війни.

Людей це глибоко зворушувало, коли вони бачили захисників свободи совісті, ладних сісти в тюрьму на 18 місяців, тільки щоб не брати в руки зброї. Вони починали розуміти значення акту вираження свободи переконань, спостерігаючи постійні війни, спричинені США та Ізраїлем.

Робоча група захисту свободи совісті в Кореї на сьогодні зодереджена на наданні потрібної допомоги, як то правової та психологічної, тим, хто бажає чинити опір, а також поширення інформації про свободу совісті за допомогою різноманітних заходів, як от пресконференції, форуми, кампанії та пряма дія. Число прихильників свободи совісті в Кореї все ще залишається малим і ті, хто існує, вимагають всілякої підтримки.

Рух свободи совісті не має чіткої спрямованосі в бік ненасилля. У 2003-у році, наприклад, коли перебуваючи на військовій службі про свій протест заявив Канг Чул-мін, серед руху існували протилежні думки, чи слід вдаватися до сидячого страйку в знак солідарності. Такі самі дискусії виникли щодо студентів, які заявили про свободу совісті перед тим, як їх призвали до війська. Багато хто не вбачають у протестах, пов'язаних зі свободою совісті, одну з форм ненасильницької прямої дії, яка має бути пов'язана з іншими формами прямої дії.

Інші групи, які розглядають ненасильницький пацифізм як основу своєї філософії, зіграли важливу роль у боротьбі проти розгортання військових баз США в Пйонгтеку. Вони скористалися з різноманітних тактик, які включали в себе креативні форми ненасильницької прямої дії, які разюче контрастували з попередніми формами боротьби.

Деякі учасники кампаній взялися за створення “мирного селища”, оселяючись у покинутих будинках, які звільнили, щоб зробити місце для бази, і оновлюючи їх та перетворюючи на бібліотеку, кафе, мотель, виставкову залу для художників тощо.

Коли бульдозери за підтримки озброєної поліції та приватних сил безпеки (“найнятих головорізів”) прибули для знесення будинків, які залишилися, поселенцям і тим, хто їх підтримував, спочатку вдалося заблокувати знесення, забравшись для цього на дахи, прив'язавши себе до будинків і сидячи навпочіпки перед бульдозерами. Проте зі збільшенням чисельності урядових сил - від 4000 у березні 2006-го року до 22000 у вересні - сотні поселенців і тих, хто їх підтримував, було заарештовано або поранено.

Незважаючи на це, люди і надалі намагалися обробляти окуповані військом поля, доки не здалися в лютому 2007-го року. Останній сполох протесту стався в березні 2007-го; через місяць після цього поселенці та решта повернулися на це місце, щоб поховати там капсулу часу, в якій було сховано прапор з написом “Ми повернемося”.

Спільнота миру в Сан-Хосе де Апартадо, Колумбія: урок спротиву, гідності та відваги

Рубен Даріо Пардо Сантамарія

Заснована у 1997-у році, мирна спільнота Сан-Хосе де Апартадо народилася у ворожих умовах для ненасильницького спротиву. Спільнота знаходиться в районі Урбани, Колумбія, який є суб'єктом сильних економічних інтересів і де часто трапляються збройні конфлікти між партизанами (Революційними збройними силами Колумбії - FARC), урядовими військами та парамілітарними угруповуваннями (які зазвичай співпрацювали з урядом).

Це був той район, де для усунення лідерів та активістів використовувались політичний терор, вбивства та залякування. Спільнота миру складалася з людей, які змушені були переселитися, чиї батьки та діди також стали жертвами насилля. Протягом всього свого існування Спільнота миру змушена була терпіти кампанії з її дескредитації з боку найвищих рівнів національного уряду та медія, особливо під час правління Альваро Урібе.

Спільнота миру налічувала більш як 1000 членів, незважаючи на те, що біля 150-и було вбито урядовою службою безпеки, парамілітаріями або FARC.

Стратегія цивільного опору

Ми почали з того, що з'явилася нагальна потреба в знаходженні практичних альтернатив для того, щоб переселені люди стали частиною проекту, який би пропонував альтернативу сучасній моделі суспільтва. Це мало три виміри:

• Опір війні та вимушеному переселенню, створивши механізм для захисту цивільних у контексті сильного збройного конфлікту.

• Створення відповідної бази для існування спільноти, що включає в себе цілісні та екологічні економічні альтернативи.

• Побудова мирних відносин на щоденному, особистому рівні, а також на політичних рівнях шляхом засудження насильства і надання переваги політичним перемовинам над збройними конфліктами, а зовні - шляхом поширення ідеї мирних зон і надання керівництва іншим локальним спільнотам.

Економічна стратегія

Воєння зона зазвичай не має нормального постачання всього необхідного. Тому спільнота повинна самостійно вирощувати власні продукти; вона співпрацює з групами “вільної торгівлі” для продажу власного какаю та бананів. Окрім цього спільнота організовує зустрічі та курси (під назвою Сільський університет або Університет опору) для обміну інформацією про екологічні форми землеробства.

Політична стратегія

Поява Спільноти миру стала радикальним викликом для тих, хто хоче хазяйнувати над цією територією, особливо - для різного роду збройних угруповувань, парамілітантів, партизан. Щоби вижити Спільноті треба вибудувати взаємини, які з одного боку послабили би тиск на Спільноту миру, а з іншого - посилили б її стійкість завдяки зв'язкам на локальному, національному та інтернаціональному рівні.

Єдність спільноти

Установча декларація Спільноти миру прокладає дорогу принципам демілітаризації та нейтралітету, які представляють спільний знаменник спільноти. Акт підписання цієї декларації є об'єднуючою силою для колективу.

Життєво важливим є навчання спільноти. Спочатку для підготовки до створення спільноти було започатковано майстерні для біженців і можливих членів. Тепер Освітній комітет зосередився на зміцненні та відданості принципам спільноти, аналізуючи її стан та оцінюючи процес цивільного опору в цілому. Він навчає вмінню вирішувати конфлікти всередині самої Спільноти і прагне укріпити рішучість членів Спільноти не приєднуватись до жодних озброєних груп. Освітній комітет працює не тільки з сім'ями, координаторами та робочими групами всередині Спільноти, але й з іншими сім'ями в цьому районі.

Захист

Спільнота займається різноманітною діяльністю, щоб запобігти порушення прав людини щодо членів Спільноти і щоб посилити сам процес цивільного опору. Це включає:

• документування та публічне обвинувачення порушень, здійснених будь-якими збройними угруповуваннями;

• позначення простору спільноти білбордами з оголошеннями принципів спільноти;

• розповсюдження інформації за допомогою публікацій малим тиражем, відео, національних та інтернаціональних зборів на території Спільноти, національних та інтернаціональних екскурсій та власного веб-сайта.

• подання петицій національному урядові та міжнародним агенціям, що іноді призводило до сприятливих вердиктів, як от обмеження військової допомоги з боку США та відкриття справи на солдатів, звинувачених у вбивстві лідерів Спільноти в лютому 2005-го року;

• стороння протекція: Міжнародна Бригада Миру постійно супроводжує транспорт до та від Спільноти, тоді як інші міжнародні групи, серед яких Американське Товариство Примирення, підтримують працевлаштування в Спільноті, як скажімо робота в школі.

Пропозиція нової нейтральної зони

На відміну від “безпечних зон”, створених за угодою між військовими силами, у Спільноті миру цивільне населення саме вирішило утворити фізичний простір та соціальний захист для тих, хто не бере участі у війні. Мирні спільноти - це не тільки схованка, де можна вберегтися від куль, але й місце, де люди намагаються забезпечити собі мирне співіснування та соціальну справедливість, спосіб життя, сповнений гідності, незалежності та солідарності.

Здатність опиратися репресіям

Спільнота миру в Сан-Хосе де Апартато є однією з тих, яка найбільше постраждала від політичного насилля в Колумбії. Політичні репресії мають на меті зламати принципи та віру тих, які обрали собі мирний шлях, посіяти недовіру та страх, перешкодити особистим та колективним діям. Шляхом вибіркових утисків та прямого насилля, такого роду репресії вкорінюють страх і недовіру серед населення, позбавляючи його здатності опиратися. Живучість опору Спільноти, незважаючи на насильство кругом, можна частково пояснити браком кращих альтернатив для людей, які вимушені були стати біженцями. Проте вона також завдячує білше позитивним факторам: ясне соціальне усвідомлення того, що люди виступають суб'єктами, які не підкоряються політичним наказам; усвідомлення, що, незважаючи на збройні угруповування, процес опору може мати успіх; впевненість у тому, що ненасилля дає кращі шанси на виживання; і несхитна відданість справі, якій стільки мучеників уже віддали своє життя.

Різні типи опору

Спільнота миру чинить опір на багатьох рівнях: • опір малярії, бідності та браку елементарних послуг у подібних районах Колумбії; • опір терору легальних та нелегальних військових груп; • опір спокусі помститися в місцевості, де легко приєднатися до якогось збройного угруповування, щоб помститися своєму кривднику; • опір нав'язуванню виключної та авторитарної моделі суспільства, одночасно пропонуючи проект життя, основаного на широкому баченні (comprehensive vision) гідності та розвитку.

Висновок

Серед найважливіших факторів, які дозволили селянам та фермерам Сан-Хосе де Апартадо чинити ненасильницький спротив протягом останніх десяти років є: • дотримання цінностей Католичної церкви; • демократична та гнучка організаційна структура Спільноти, яка зміцнює відчуття приналежності та єдності спільноти; • міцна внутрішня дисципліна, повага до ухвалених правил поведінки ту дотримання фундаментальних принципів нейтралітету та ненасилля; • вживання внутрішніх заходів безпеки; • відкритість до діалогу з представниками уряду; • втілення економічних стратегій для забезпечення базових потреб Спільноти; • поступальний процес інтегрування та координування дій з іншими локальними виявами цивільного опору в різних районах Колумбії; • виховання нових лідерів; • приклад мучеників, що спонукає до продовження опору; • захист, наданий міжнародними інстанціями; • поступова консолідація мережі міжнародної підтримки в багатьох країнах; • моральна сила Спільноти та її стійкість перед лицем насилля з боку озброєних груп. Шукачі бомб: європейська кампанія

Роел Стінен

8-го липня 1996-го року Міжнародний суд оголосив, що “загроза використання ядерної зброї в цілому суперечить правилам міжнародного закону”. Це дало рухам за мир додатковий аргумент та правову підставу для акцій цивільної непокори та прямих дій проти ядерної зброї. Малі акції цивільної непокори перед штаб-квартирою НАТО та військово-повітряною базою в Клейк Брогел (Kleine Brogel) у Бельгії переросли в кампанію “Шукачів бомб” (Bombspotting), яка підняла питання ядерного озброєння та законної вимоги роззброюватись.

“Шукачі бомб” була першою кампанією, в якій у прямій дії прийняло участь стільки людей. Із самого початку організатори доклали великих зусиль, щоб люди могли долучитися до прямої дії без обов'язкової довгої підготовки. Хоч ми і заохочуємо людей контактувати з регіональними групами й організовуємо та активно просуваємо тренування до ненасильницьких прямих дій, заходи залишаються відкритими і для звичайних мешканців міста, а не тільки професійних активістів. Це означає, що акція “Шукачі бомб” - велика структура, яка включає сотні волонтерів - дозволяє легко та без додаткових зобов'язань взяти участь іншим громадянам.

Одним з важливих способів, завдяки якому вдалося полегшити долучення людей, була організація локальних груп. Ці групи, які складаються з людей з дуже різними заняттями, Акція “Шукачів бомб” біля Міністерства Оборони в Брюселі, Бельгія, 8 липня 2006. Святнування 10-ої річниці, відколи Міжнародний суд оголосив своє рішення щодо ядерної зброї.

Локальні зусилля з мобілізації були більш ефективні за офісну кампанії з промоції. Працюючи з локальними групами, ми переконалися, що потенційно зацікавлені люди майже звідусіль могли б зустрітися лицем до лиця з людьми, які працювали над компанією на вуличному рівні.

Декілька років ми запрошували до участі також міжнародних активістів, але потім зіткнулися з новим викликом. Як можна було створити тиск на уряди країн-членів НАТО? Це питання все ще обговорюється. Ми ще далеко від того, щоб перетворитися на справді міжнародну кампанію, але вже доклали зусиль та провели обговорення, з яких можуть навчитися інші. Коли ви запрошуєте прийняти участь міжнародних активістів, то дуже легко забути про такі прості речі, як їжа, зручності, місця зборів, транспорт, що створює стресові умови для учасників.

Ми повинні переконатися, що міжнародні учасники мають всю інформацію, потрібну їм для прийняття рішень. Треба звернути увагу на мовні питання, як наприклад - переконатися, що люди, які відповідають по телефону або надають правову підтримку, володіють різними мовами. Міжнародні учасники потребують трохи часу, щоб освоїтись та підготуватись до акції, як дома, так і перед самою акцією.

При підготовці ми проходимося різними фазами їхнього перебування в країні та ролі в акції з їхньої перспективи. Яку інформацію вони потребують? Що допоможе їм почуватися безпечно та зручно? Ми також розглядаємо можливість попередньо зустрітися з декількома закордоними гостями, щоб підготуватися до події разом.

Чудовим прикладом інструмента, розробленого для цієї цілі, є “Набір з 365-ресурсів Фаслейна”. Ця брошура містить основну інформацію про цілі та політичний контекст блокування впродовж одного року, яке відбулося у Фаслейні, і практичні поради з мобілізації, тактики, тренування тощо, які дозволяють групам самостійно приготуватися до участі в акціях.

З нашого власного досвіду, тренування до ненасильницької прямої дії міжнародних учасників виявилося дуже ефективним. Тренування дають можливість екстенсивно пройтися по сценаріях акцій і підготуватися до вирішення проблем і труднощей, які можуть з'явитися. У декого може з'явитися думка, що участь в акціях закордоном не просуває їхню власну кампанію. Більше того, це забирає час і коштує купу грошей. Проте відвідування іншої країни може зробити більш видимою вашу кампанію на міжнародному рівні. Зазвичай це дуже ефективний спосіб зустрітися з людьми, з якими можна співпрацювати в майбутньому.

Одним з прикладів може бути, коли міжнародна участь надихнула французьких активістів Ґрінпіс вжити заходів проти розробки французами нових ядерних ракет. У вересні, під час великої демонстрації проти ракет M51 близько 30-и членів руху “Шукачів бомб” взяли участь у першій громадській інспекції в стилі “Шукачів бомб” випробовувального центру (Centre d'Essais des Landes) біля Бордо. Ми дали поради та допомогли в підготовці до акції, а через декілька місяців після інструктори прямої дії “Шукачів бомб” повернулися для проведення “курсу для інструкторів”.

Але акція за кордоном ніколи не може замінити акцію у власній країні. Тому важливо зрозуміти, чого ви очікуєте від міжнародних учасників у вашій кампанії і навпаки - від вашої участі за кордоном.

Існують різні способи збільшити важливість міжнародної участі. В акції “Шукачів бомб XL” (Bombspotting XL) у 2005-у році, де громадський контроль відвідав чотири різних об'єкти, пов'язані з ядерною зброєю в Бельгії, були присутні також активісти з усіх країн-членів НАТО, на території яких розміщені ядерні ракети НАТО (Великобританія, Сполучені Штати, Італія, Німеччина, Турція та Нідерланди) та з інших країн (Фінляндія, Франція, Греція, Португалія та Іспанія).

Наша преса звернула увагу на цю участь, а міжнародні делегації подбали про те, щоб цю подію висвітлила преса в їхніх країнах. Працюючи таким чином, важливо не просто запросити міжнародні організації та дозволити їм взяти участь. Потрібно зробити набагато більше роботи, що включає в себе координацію зусиль преси та розподіл ролей до, під час і після акції.